Православна Здолбунівщина

«Пастир добрий», «Зірка, що освітила всю країну ученнями й чудесами», «райська вітка Малоросії», «Святитель із медоточивими вустами» - так називали православні віруючі митрополита Димитрія Ростовського, благоговіючи перед пам'яттю угодника Божого.

Пастир добрий і благочестивий подвижник, трудячись «нощеденственно» і пеклуючись про спасіння ближніх, був ще й великим письменником світового масштабу. «Моему сану (его же несмь достоин), - писав святитель Димитрій, - надлежит Слово Божие проповедати не точию языком, но и пишущей рукою. То мое дело, то мое звание, то моя должность».

Агіограф, літописець, перекладач, письменник, поет, драматург, музикант... Він подарував православній культурі чудотворні й спасенні праці свої, які стали джерелом духовної радості, моральної сили для всіх християн, у тому числі й для «пантеону руських письменників».
Великий подвижник до останньої миті збирав житія святих, чиї імена занесені в Книгу Вічного Життя. А по смерті був увінчаний від Господа вінцем нетління й удостоївся бути вписаним Божим Перстом у ту ж Книгу.

Видатний проповідник і пастир Святитель Димитрій був вихідцем з України, на київській землі почався його шлях як церковного діяча. А закінчити свої земні дні йому судилося у Ростові, після того, як у 1702 році святитель Димитрій став на чолі Ростовської єпархії.
Після літургії, яку він звершував у соборній церкві на честь Зачаття Пресвятої Богородиці Спасо-Яковлевского монастыря, святитель Димитрій у присутності прихожан храму визначив на правій стороні місце свого майбутнього поховання зі словами: «Се покой мой, зде вселюся в век века».
І 28 жовтня 1709 року святитель спочив у своїй келії перед святими образами з молитвою на вустах.

Незважаючи на бажання Святителя, висловлене в заповіті, духівництво й жителі Ростова просили поховати святого в соборному храмі міста, поруч із попередником святителя Димитрія, святителем Іоасафом. Але, дотримуючись заповіту свого покійного друга, Митрополит Стефан настояв на похованні тіла святителя Димитрія в зазначеному місці. Однак до прибуття митрополита місце поховання приготовлене не було, хоча від дня кончини пройшло біля місяця. У зв'язку з невідкладним від'їздом митрополита Стефана з Ростова у викопаній могилі був зроблений нашвидку заготовлений дерев'яний зруб, у якому і було поховане тіло святителя. Це обставина, передбачена Промислом Божим, привела до швидкого знаходження мощів.

У 1752 році під час ремонту в соборній церкві монастиря, коли лагодили підлогу, було виявлено нетлінне тіло святителя Димитрія. Місце поховання виявилося сирим, дубова труна зотліла, але тіло святителя, а також омофор, сакос, митра й шовкові чіткі збереглися нетлінними. Після обрітення святих мощей біля них почали відбуватися зцілення. Звістка про це поширилася по всій Росії. Й у 1757 році святитель Димитрій був офіційно прилічений до лику святих. З тих пір багато віруючих приходить до Ростова зі всього православного світу, щоб поклонитися мощам великого Святителя.

Одразу ж після цього на Батьківщині святителя - в Україні - почалося створення храмів на честь святого Димитрія. Зокрема, протягом другої половини XVIII століття в одному Києві було освячено три престоли на честь Ростовського святителя: у Свято-Троїцькому храмі Китаївської пустині, у дерев'яному храмі в Кирилівському монастирі (ця обитель пам'ятає не лише постриг та настоятельство святого Димитрія - тут поховано і його батьків), в теплій церкві біля храму свв. Костянтина і Олени на Подолі. Православна Україна пам'ятає й шанує також і інші свої «адреси святого Димитрія»: містечко Макарів Київської області, де він народився, храми Чернігова, де служив та проповідував подвижник (Єлецький та Свято-Троїцько-Іллінський монастирі, Спаський та Борисоглібський собори), Густинський монастир (де відбулося рукопокладення ченця Димитрія у священний сан), Крупицький Батуринський монастир, Києво-Печерську Лавру (де подвижник мешкав у час, коли починав «Великі Четьї Мінеї» і де у монастирській типографії вперше було опубліковано цю працю - ще за земного життя автора).