Православна Здолбунівщина

Цьогоріч Мізочу виповнюється 685 років. За свою багатовікову історію він знав різних людей, які приносили йому велич та славу. Звичайно, серед таких найперших потрібно згадати графів Карвицьких, (власників містечка з 1720 по 1939рр.), завдяки яким місто зазнало найбільшого піднесення за свою історію і, за висловом одного дослідника, пережило "золотий вік" своєї історії. А були просто такі, які вже самими своїми візитами та перебуванням в Мізочі робили честь та славу містечку. Крім Діонісія Міклера (автора мізоцього парку, що прославив його на всю Волинь) з відомих гостей в Мізочі на початку XIX ст. був брат російського імператора Олександра I – Костянтин Павлович. Напередодні війни з Наполеоном 1812 року перебувала в Мізочі перша в Росії жінка-офіцер Н. А. Дурова. В 20-40-их років XX ст. неодноразово навідував містечко Улас Самчук (у своєму романі "Волинь" він згадує Мізоч 33 рази).

Сьогоднішня розповідь - про першу в Росії кавалерист-дівицю Надію Андріївну Дурову, легенда про яку виникла в 1807 році. З того часу минуло 200 років, але інтерес про неї не згас, а продовжує ширитись в суспільних колах.

Надія Андріївна Дурова народилась у вересні 1783 року. Цікаво, що коли народилася, вона й сама не знала, а історику, який складав її біографію, сказала написати будь-який день.

Відносини з матір’ю, яка чекала сина, а не дочку, з самого дитинства в Надії не лагодилися. Тому виховував її фланговий гусар Астахов. Саме він навчив дівчинку азам військової справи. Тому вже в 6 років вона гралась пістолетом, саблею, знала військові команди. І, можливо, подорослішав, Дурова закинула б свої гусарські пустощі, якби не її мати, яка уявляла долю дочки інакше. На її думку, жінка – це слабка нещасна істота, яка залежна від чоловіка і ні до чого не здатна. Жінка народжена рабинею і має вмерти в рабстві.

 Незавидна доля статі, яку змалювала доньці мати аж ніяк не влаштовувала дівчину. Сама тільки думка про покору та рабство жінки викликало у Надії відразу. Поступово виникає думка щось змінити, «выйти из среды, назначенной природою». І вона змінює своє життя. Ця дійсно сильна жінка буквально перевертає його з ніг на голову і повертає на 180 градусів. Їй приходить божевільна як на той час ідея -  видати себе за мужчину.  Але це буде не просто мужчина, а військовий, що служить в кавалерії.

Дурова прямує до своєї мети – вночі 17 вересня 1806 року, переодягнувшись в чоловічий козачий костюм, вона йде з дому. Видавши себе за дворянина Александра Васильовича Соколова разом з козачим полком добирається до Гродно. Там вона записується в Коннопольський уланський полк.

 Не дивлячись на воєнну муштру та дисципліну, їй подобається військове життя, перші роки якого вона згадувала до кінця своїх днів. Якщо провести паралелі з сучасністю, для багатьох читачів незрозумілою буде поведінка Дурової. Адже служба в армії, по суті, та ж солдатчина - це, власне, виражння неволі, аніж волі. Але для Дурової все було навпаки. І не дивно. Це була свобода, яку вона отримала. Тут вона не чує скиглення матері про нещасну долю жінки, займається улюбленою справою. В своїх мемуарах вона пише: «Свобода, драгоценный дар неба, сделаласть наконец моим уделом навсегда! Я ею дышу, наслаждаюсь, ее чуствую в душе, сердце!».

Невдовзі Дурова пише батьку листа, в якому повідомляє, де вона і під яким іменем знаходиться. Батько починає пошуки доньки. За допомогою царя її знаходять. І в переддень нового 1808 року Надія зустрічається  з самодержцем. Цар дозволив їй залишитись в армії, але наказав називатись по своєму імені Александровим, а дізнавшись, що на полі бою вона спасла життя офіцеру, -  нагородив її Георгіївським хрестом. З цього часу героїня носить ім’я Александр Алексанрович Александров.

Невдовзі Дурова стала поруччиком, а в 1816 році, прослуживши в загальному 10 років, пішла у відставку в чині штабс-ротмістра.

Після цього героїня серйозно займається літературою – вона пише. ЇЇ брат Василь Андрійович познайомився з А. С. Пушкіним і в 1835р. стає посередником між сестрою і поетом. В свій літературний талант Дурова повірила, коли Пушкін їй написав: «Сейчас прочел переписанные Записки: прелесть, живо, оригинально, слог прекрасный. Успех несомнителен».

Але невдовзі між автором та рецензентом пробігає чорна кішка: Дурова була невдоволена деякими зауваженнями Пушкіна. Тому видання  «Записок» вона доручила двоюродному брату і в 1836р. світ побачив працю «Кавалерист-девица. Происшествие в России». Книга мала неймовірний успіх. Дурова отримує запрошення а аристократичні кола, на неї з’являється мода. Згодом виходить цілий ряд її книг («Год жизни в Петербурге», «Павильйон»,  «Серый ключ» та ін.). Зараз ці книги сприймають зовсім інакше, ніж сприймались її сучасниками. Ні для кого не є новиною, що під іменем улана Александра ховалась жінка.  Але якщо раніше читачів цікавило, як все було, то зараз вони хочуть знати – чому таке трапилось.

Цікаво, що Пушкін серед причин, які заставили Дурову одягнути військовий мундир – «тайные семейные огорчения», «воспаление воображения», «врожденная, неукротимая склонность», «любовь» - не називає справжню причину: стремління до свободи, бажання управляти самій власною волею.

В своїх літературних працях Дурова описує багато місць, де перебувала. В наших краях вона гостювала в Мізочі, Клевані, Дубровиці.

Мізоч запам’ятався Дуровій великим манежом і прекрасним садом (парком). Це дві речі, які відрізняли містечко від інших місць, в яких вона була і які їй дуже сподобалися. Щодо спільного,  то це –  покриті соломою розвалені хижини.

По-скільки коней об’їжджали в чистому полі, манежом не користувались. Тому основна увага була прикута до парку. Ним вона була дуже задоволена і раділа, як дитя. Весь вільний час проводила там. Дурова відмічає велике розмаїття різних рослин. Особливо їй сподобалися квіти (вона їх називає розами), що росли високо на деревах. Такого ще їй не приходилось бачити. Надія квіти дуже полюбила, але зірвати їх було дуже тяжко -  деревця були в три і більше аршина. Тому в неї не було іншого виходу, як діставати їх кінцем саблі. Згадує Дурова випадок, коли за цим заняттям її застав садівник. Дурова розгубилась і спитала чи можна зірвати квітку. Садівник засміявся і сказав, що якщо уже зірвали, то можна, аби тільки дерева не пошкодили.

На той час Мізоч був єврейським містечком. Тому не дивно, що багато євреїв можна було побачити на вулицях міста. Але одному з них зустріч з Дуровою коштувала дуже дорого (мало що не життя).  Цю подію вона опису так: в Мізочі весь час проходили військові тренування. Одного разу це були тренування біля кар’єру. Проводились вони в полудень, коли була нестерпна жара і піднімалася пилюка. Під час маневру «атака» ескадрон понісся до широкій дорозі, на якій пилі було в пів аршина. Через неї вона не бачила не те, що, куди їде, а навіть коня, на якому сиділа. І тут рознісся дикий вопль. Зупинивши коня, біля його ніг Дурова побачила, як вона пише, «поверженного жида», який кричав на весь голос: «рятуйте». Дурова згадує, що переляканий єврей мав страшний вигляд. Бліде лице, перелякані великі очі, розкуйовджене волосся, широко розкритий рот робили його схожим на чудовище. Від такого навіть кінь встав на диби. Єврей відповз від нього і втік в містечко.

Такі спогади нам залишила кавалерист-дівиця про Мізоч. Приємно, що містечко справило на неї приємне враження. Свідчення тому – її рядки зі спогадів, які нам дістались у спадок від автора - жінки, що поєднала в собі здавалось би не поєднане, жінки, що здивувала світ.

P.S. Померла Н. А. Дурова в 1866 році. Вона завіщала відспівати себе Александром Александровичем Александровим. Але священник не зважився порушити церковні канони і в панахиді називав її рабою Божою Надією.

Хоронили Дурову з військовими почестями. Перед її гробом офіцер місцевого гарнізону ніс на бархатній подушці її Георгіївський хрест (головний військовий орден)  – єдиний Георгіївський хрест з часу створення середини XVIII ст. в Росії, що був даний жінці.

Михальчук Роман, студент V курсу, магістрант історико-соціологічного факультету РДГУ