Православна Здолбунівщина

Історія церковних дзвонів походить з глибокої давнини. Так, в книзі “Вихід” читаємо, що Господь дав повеління Мойсею зробити священицькі одежі і по подолу риз прикріпити золоті дзвоники, щоб було чути, коли священик входить в святилище і виходить з нього /Вих. 28, 33-35/. І до наших часів архієрейські ризи обрамляються дзвониками, що разом з іншими особливостями архієрейської одежі вказує на зв’язок новозавітного священства зі старозавітнім.

В старозавітному богослужінні використовувались деякі ударні інструменти. Так, в 150 псалмі читаємо:

«Хвалите Его во гласе трубнем,

Хвалите Его во псалтири и гуслех,

Хвалите Его в тимпане и лице,

Хвалите Его во струнах и органе,

Хвалите Его в кимвалех доброгласных,

Хвалите Его в кимвалех восклицания.

Всякое дихание да хвалит Господа».

Кімвали, які згадуються в псалмі – це парні металічні інструменти, що по формі нагадували глечики, котрими стукали одним об один, видаючи сильний звук – «восклицание». Кімвали і їхнє використання при богослужінні можна вважати як би прототипами сучасних дзвонів.

Церковні дзвони являють собою вдале поєднання ударного інструменту з трубою. Удар «язика» об край дзвону збуджує вібрації, а дзвін, що являє собою по формі трубу або рупор, ці вібрації збирає в певний музичний акорд і концентровано направляє в простір з продовженим співочим звуком. Церковний дзвін в Православній Церкві сприймається як деякий духовний голос, символ голосу Божого і символ молитовного виголошування.

Але звідки і як прийшли церковні дзвони на Русь? Чи прийшли вони на Русь з Візантії з прийняттям християнства?

Відомо, що в Х ст. ні в Візантії, ні на всьому Близькому Сході греки дзвонів не використовували.

У Візантійських літописах дзвони не згадуються до початку ХІІІ ст., а використовувався існуючий і до наших днів дерев’яний інструмент “сімантрон”, що являв собою вузьку і довгу дошку, по якій били невеличким дерев’яним молоточком, виробляючи цим мелодійний ритмічний звук. Інколи сімантрон ще називають “клепало” або «било».

Наш церковно-слов’янський устав згадує ручне клепало в тому значенні, в якому греки використовували сімантрон.

Використовування клепал було розповсюджено і на Русі. В одному літописі під 1074 роком повідомляється про те, що монахи були зібрані клепалом для того, щоб попрощатися з вмираючим Антонієм, ігуменом Києво–Печерським. В Псково–Печерському, Валаамському, Соловецькому монастирях клепала використовувались до початку ХХ ст. під час постів, так як церковний дзвін вважався дуже урочистим.

Те, що церковні дзвони не прийшли на Русь з Візантії, можна стверджувати з великою впевненістю. Однак на питання звідки і як вони прийшли, можна відповісти тільки в загальних рисах – із Західної Європи.

Існує передання, яке говорить, що винахідником дзвонів є святий Павлін, єпископ Ноланський, який жив на початку V ст. в провінції Кампанія в Південній Італії. Ця провінція відома з дохристиянських часів своїм ливарством бронзових виробів. Історичні факти говорять про те, що дзвони майже в їх теперішній формі існували і до святого Павліна. Можливо, що святий Павлін був першим, хто почав використовувати дзвони при богослужінні в своїй єпархії. На деякий зв’язок між дзвонами та провінцією Кампанія вказує тільки латинська назва «кампан», що означає дзвін. Слов’янська назва дзвону теж «кампан».

Можливо, що дзвони прийшли на Русь ще до її хрещення зі Скандинавії і були принесені варягами, які використовували їх як «вічеві». Дзвони із Заходу могли попасти на Русь завдяки купцям, які привозили їх ще до хрещення Русі як заморську диковинку, або після хрещення – як цінний предмет церковної утварі.

З літописів видно, що на початку ХІ століття, тобто невдовзі після хрещення Русі, дзвони були уже підвішені у Києві при Десятинній та Ірининській церквах, в Святій Софії та в Святій Софії в Новгороді Великому, у Володимирі на Клязьмі, в Ростові, Полоцьку, Володимир- Волинському та Холмі. Таким чином, невдовзі після хрещення Русі ми бачимо широке розповсюдження дзвонів по містах Київського та удільних князівств.

Кількість їх, можливо, була невелика через високу вартість, тому що привозились вони із Західної Європи. Форми знайдених у Києві древніх дзвонів схожі з сучасними їм німецькими. В 1948 році в Києві були знайдені сліди древньої ливарської майстерні і в ній осколки дзвону. Це дозволяє припускати, що дзвони вже починали відливати у Києві до руйнування міста монголо–татарами в 1240 році.

Найбільш ранні свідчення про лиття церковних дзвонів в післямонгольський період належать до історії міста Пскова, де в 1520-21 роках майстри Михаїл, Онуфрій і Максим Андрєєви відлили для Спасо-Мирожського монастиря два дзвони вагою в 200 і 100 пудів, тобто 3200кг і 1600 кг.

В 1551 році Михаїл Андрєєв з синами відлив для Кирило-Білоозерського монастиря дзвін-благовісник вагою 400 пудів /6,4 тонни/.

Відомості про лиття церковних дзвонів у Москві починаються також з початку XVI століття. Так, при Василії ІІІ був відлитий вже 1000-пудовий дзвін /16 тонн/, а при Іоанні Грозному в 1551 р. – дзвін вагою в 2200 пудів /35 тонн/. Цей дзвін за його надзвичайно приємний тембр отримав назву «Лебідь». На початок XVI століття належить і будівництво знаменитої московської дзвіниці «Іван Великий».

За часів Іоанна Грозного в Москві було до 30 дзвоноливарних майстерень, що свідчить про великий попит на церковні дзвони. А це в свою чергу вказує на швидкий розвиток металургії і технології лиття на Русі в післямонгольський період.

В 1599 році в Москві при цареві Борисі Годунові відливається дзвін вагою в 2173 пуди. Він отримав назву “Цар-Колокол” і був першим з чотирьох дзвонів, що мали таку назву.

В 1600 році теж при Борисі Годунові був відлитий для Кремлівського Успенського собору новий дзвін–благовісник вагою в 3233 пуда /52 тонни/.

Перший “Цар-Колокол” загинув під час пожежі в Москві між 1639-51 роками. Його метал був використаний в 1654 році при царі Олексії Михайловичі майстром Ємельяном Даниловим для відлиття другого “Царя-Колокола” вагою у 8000 пудів /128 тонн/. При випробуванні цього дзвону він не витримав удару і розвалився на шматки. Цар дав наказ перелити його в новий дзвін. В 1655 році честь відлити третій “Цар-Колокол” дісталася майстрові Олександру Григор’єву. Вагу він мав 10000 пудів /160 тонн/. Потрібно було 10 років, поки цей дзвін встановили на спеціальній башті, прибудованій до дзвіниці “Іван Великий”. Він продзвонив 45 років, поки не впав із дзвіниці і тріснув під час кремлівської пожежі в 1701 році.

В 1730 році імператриця Анна Іоанівна наказала перелити третій “Цар-Колокол” з добавкою до нього ще 2000 пудів. Двохсоттонний велетень був відлитий у 1735 році і залишився неперевершеним шедевром дзвоно-ливарного мистецтва і по красі художнього лиття. Але і він впав жертвою. Під час великої пожежі загорілося риштування над дзвоном, який ще знаходився у ливарній ямі. Колоди і дошки, що горіли, попадали в яму, і люди стали лити воду прямо на розпечений дзвін. Не витримавши різкої переміни температури, дзвін тріснув і великий шмат відвалився. Четвертий “Цар-Колокол” був поставлений на постамент як пам’ятник, що вражає своїми розмірами і красою. Він зберігається у Московському Кремлі до сьогодні.

Литтям церковних дзвонів славився і Ростов Великий. Так, в 1682-88 рр. там, на замовлення митрополита Іони, були відлиті знамениті дзвони “Лебідь”, “Полієлейний” і “Сисой”, які збереглися до наших днів. Особливостями цих дзвонів є те, що при своїх розмірах вони складають мажорний акорд, тобто їх явно відливали не тільки по вазі, а й з урахуванням їхнього майбутнього музичного звучання.

XVII і XVIII століття були золотим періодом для дзвоноливарства на Русі. Росла не тільки вага дзвонів, але й їх кількість і розповсюдження.

В XIX-му столітті церковні дзвони з Росії розповсюджувались по всьому Близькому Сході, дарувалися на Святу Землю, на Афон, досягали і далекої Америки.

Що ж могло збуджувати у наших предків любов до церковних дзвонів? Джерелом любові до дзвонів була їхня участь в богослужбовому житті. Звуки дзвонів, які далеко розносяться, якби залучають всіх до загальної молитви, розсувають стіни храму до тих меж, де, по крайній мірі, ще їх чути. Це не могло не полюбитися на Русі, де з прийняттям християнства життя у Христі стало ідеєю всього народу. Церковні дзвони ми чуємо і при принесенні Безкровної Жертви, і в день радості та свята, і в день скорботи.

Тому церковні дзвони на Русі стали невід’ємною частиною Православ’я – правильного славлення Творця.

Відрадно, що у наш час в Україні і в Росії відроджується древнє ливарство церковних дзвонів. Хочеться вірити, що з Божою допомогою церковні дзвони завжди будуть радувати вірних своїм мелодійним дзвоном.