17:12 Страх і трепет... | |
Маленькими дітьми ми боялися темряви. Боялися за поламані іграшки чи брудні колготи, за котрих влетить від мами чи бабусі. Школярами ми боялися поганих оцінок, кепкування друзів з «не модних» речей, в котрих ми були одягнуті, вчителів, щоб не визивали до дошки.
Прийшовши здобувати знання в великі міста, ми почали жахатися всього, що нас оточувало. Але мало-по-малу ми почали адаптовуватись - вчитись на своїх помилках, співчувати, веселитись, радіти та плакати. Порівнюючи наше покоління і покоління наших дітей, страх почав охоплювати і наші душі. Страшний занепад моралі. Мільйони спустошених душ і сердець, котрі заповнюються алкоголем, цигарками, тимчасовими статевими зв’язками. І знову страх. Він нав’язується телебаченням, радіо, біг-бордами, рекламами. Він засівається людською злобою, людським тавруванням, людською байдужістю та несприйняттям. Чому так багато суїцидів серед молоді? Страх... Чому стільки покинутих дітей та безбатченків? Страх... Чому стільки знедолених людей похилого віку? І знову таки страх... Здається, що цю емоцію не можна перебороти, її можна заглушити. Але проходить деякий період часу і вона знову щупальцями охоплює нашу душу. І тоді Господь посилає нам психологів, священників, духовних отців, та просто хороших людей, котрі хочуть нам допомогти, аби тільки було б на це наше бажання. Щоб дати пораду тій чи іншій людині, потрібно починати з себе, з своїх близьких, оточуючих. Потрібно почати любити людей. Так, це важко, це важка духовна праця, але вона дасть обов’язково свої плоди. Тільки любов’ю, добротою, розумінням, ми зможемо «витягнути» страх назовні. Так як маленька дитинка учиться ходити, крок за кроком, так і нам потрібно вчитися любити, розуміти, допомагати людям, які попали в «кабалу» страху. Мирослава Лук’янчук, майбутній православний психолог | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |