Православна Здолбунівщина

Молодіжні питання є такими, що викликають чи не найбільшу турботу в багатьох галузях сьогодення, а особливо Церкви. В наш час поняття «Церква» і «молодь» швидше за все є несумісними між собою і часто буває надзвичайно важко знайти між ними щось спільне.

По-перше, за проведеним соцопитуванням серед молодих людей, ми приходимо до єдиної думки, що типових прихожан храмів вони швидше уявляють, як «пенсіонерку в хустині», ніж як «студента престижного ВУЗу». В суспільстві склався образ Церкви консервативної і дорослої, Церкви наших бабусь і дідусів (можливо ще батьків), але ніяк не друзів і однокласників.

По-друге, Церкву розглядають, як «інститут всіляких заборон». Молодь лякає те, що якщо вони повернуть своє життя назустріч Церкві, то потрібно буде змінити спосіб свого життя, відмовити собі в багатьох пристрастях і задоволеннях. Потрібно буде заборонити собі те, що завжди так цікавило й займало важливу частину життя. На думку молоді, куди не глянь, з усіх сторін, на всі яскраві моменти їхнього життя Церквою накладається гриф «заборонено».

Через це молодь вбачає в Церкві не друга чи товариша, а реального «ворога», з яким не хоче мати нічого спільного. Молодий хлопець чи дівчина зайшовши до храму, втікають з нього геть, налякані тим, що там їм потрібно поводити себе якось по-іншому, по-особливому. Таким людям, якщо й доведеться відвідати храм, то в їх підсвідомості відкладеться принцип копіювання чужого, не властивого для них способу духовного життя й поведінки в самому ж храмі. Все це приводить до лицемірства та глибоко розхитує основу духовного життя таких людей.

Проблема приходу молоді до Церкви є не стільки церковною проблемою, скільки загальновідомою проблемою батьків та дітей. Якщо ми пригадаємо своє дитинство, то побачимо, що до 10-11 років разом з бабусями ми ходили до храму. Та про інші етапи нашого життя чомусь так не скажеш. Перестали ходити до храму напевно не через те, що в храмі було щось непривабливе, а поза Церквою багато привабливого, а швидше за все тому, що наші бабусі перестали мати на нас вплив через те, що ми подорослішали. З часом наступає такий період в житті, коли дитину не вмовиш і не заставиш прийти до храму. Часто буває й так, що бабусі просто не змогли чи не захотіли, або ж не вміли розповісти дітям про красу природи душі та красу Православ’я хоча б на найпростішому рівні. Рецепт виправлення цієї пустоти душі один – діюче єднання навколо Христа (не навколо особи священика) і Церкви.

Саме тому представники Церкви стараються переконати молодь в хибності їхніх таких стереотипів. Адже Церква – це не лише заборони, а й широкий кругозір можливостей. Порою молодь не звертає уваги на перестороги, та, як завжди, вчиться на власних помилках, а не на помилках інших. Інколи молоді люди не знають, що їм робити в Церкві, а з іншої сторони (якщо бути відвертими) і самі священики не знають, як правильно організувати роботу з молоддю та допомогти для них залишитись в лоні Православної Церкви. Якщо священик уважний до людей, то він сам бачить і розуміє, що трапляється з певною людиною, особливо в якихось нестандартних ситуаціях. І цього вже достатньо. Та найважливіше, щоб самій людині хотілося жити у відповідності з вірою і правдою Божою.

Як ми бачимо, проблема присутності молоді в Церкві виникає з обох боків: непідготовленості молоді та недостатнього досвіду священства. Оскільки обидві сторони потребують вдосконалення, то зрозуміло, що потрібно шукати спосіб для вирішення цієї проблеми.

Саме з цією метою у нашій Рівненській єпархії, з благословення Архієпископа Рівненського і Острозького Варфоломія, проводяться єпархіальні та регіональні з’їзди молоді, виїзні форуми, тощо. Зрозуміло, що цими заходами неможливо добитися вирішення всіх суттєвих проблем, але для початку роботи по їх вирішенню - це досить непогано.

З такою ж метою нещодавно відбувся Перший регіональний з’їзд молоді Здолбунівського благочиння, який пройшов плідно, але з деяким хвилюванням. З хвилюванням тому, що для проведення заходів з’їзду залучалися священики благочиння, котрі в більшості перший раз у своєму житті брали участь в подібних заходах. Всі надії й сподівання покладені на них - виправдалися. Ну а плідно тому, що молодь зацікавилася життям Церкви, мала можливість живого спілкування з священиками. Було помітно, що молоді люди в глибині душі мають безліч нерозкритих і невирішених питань, котрі турбують їхні душі і, можливо, саме через не знайдення правильної відповіді на них чи не вирішення цих проблем, молодь залишається поза лоном Святої Церкви. Для священиків с – це ще й здобуття великого досвіду по щирості й відвертості у спілкуванні з молоддю, яких, можливо, вони й не відчували у стінах своїх храмів.

Отож, згуртовуючи молодь навколо православних храмів шляхом діючих молодіжних проектів, Церква запалює в серцях молодих людей іскорку живої віри в Бога. Адже через це маємо надію на те, що в суспільстві зміниться ставлення до Церкви, стане відчутною потреба в духовному житті, та наше суспільство навернеться в бік добра, любові та єднання життя з Богом.