Архієпископ Рівненський і Острожський Варфоломій: «За все, що мені в житті вдалося досягти я щиро завдячую Богу» - Мои статьи - Каталог статей - Православна Здолбунівщина
MENU
Головна » Статті » Мои статьи

Архієпископ Рівненський і Острожський Варфоломій: «За все, що мені в житті вдалося досягти я щиро завдячую Богу»
Архієпископ Рівненський і Острожський Варфоломій.

– Ваше Високопреосвященство, чи відчуваєте Ви 55 років як уже досить серйозний етап вашого життя?

– Кожен прожитий рік у житті віруючої людини має своє значення, бо хочемо ми чи не хочемо, але змушені констатувати, що не один рік залишився позаду. Дуже добре, якщо рік, який відійшов, був наповнений якимись добрими справами. Це радує і додає сили сприймати майбутнє як вияв ласки Божої до людини. Тому свій ювілей – 55 років з дня народження, сприймаю як милість Божу, яка дає можливість поглянути назад, побачити якісь свої добрі справи, свої помилки і навіть намітити плани на майбутнє. І хоча позаду дійсно серйозний відрізок мого життя, але гадаю, що в майбутньому мною буде зроблено ще багато добрих справ як на користь нашої святої Православної Церкви, так і нашої Батьківщини.


– Розкажіть будь-ласка про своє дитинство та шкільні роки?

– Я народився в чудовому куточку Волинського Полісся, серед простого побожного народу і, певне, це
зробило відбиток на моє подальше життя. Життя тоді і сьогодні досить різниться. Воно було тяжким. Тодішні діти, і я в тому числі, в повній мірі розділяли проблеми старших і допомагали у їх вирішенні. Тому це робило нас відповідальними за справу, яку доручили зробити, так і за навчання в школі. Діти росли трудолюбивими та відповідальними за свої вчинки. Сьогоднішні ж діти, навіть сільські, практично всі живуть в якихось тепличних умовах, а звідси – безвідповідальність та непристосованість до реального життя. Школа сьогодні може дати дітям знання, але морально практично не формує дитину. Цією проблемою мало переймаються також і батьки, що приводить до сьогоднішнього стану, коли ми спостерігаємо серед дітей таку аморальність, про яку наше поколінь майже нічого не знало. Тому, вважаю, на сьогодні школа, батьки і Церква повинні виховувати дітей і формувати з них достойних членів суспільства. Тільки така співпраця може дати добрі наслідки.

– В 1975 році Ви вступили до Одеської духовної семінарії. Як поставились до вашого вибору батьки і односельчани? Які були труднощі на шляху до порогу духовної школи?

– Я виховувався в релігійній родині і з дитинства ходив до сільського храму. В нас поруч з нами жив священник отець Іоанн Довмат, у якого був син, мій ровесник та товариш. Практично не було такого дня, коли б я не бував у будинку священика. Я не можу сказати, що отець Іоанн примушував нас до якихось релігійних норм, але в дитинстві всі діти досить спостережливі. Тому коли батюшка нам щось розповідав, на щось вказував, наводив приклад, то це все робило певний відбиток на моїй душі. Ще в дитинстві під впливом бабусі та місцевого батюшки в мене заявилось бажання самому стати священнослужителем. З часом ця думка тільки укріплялась, але я боявся зізнатись у цьому навіть самому собі. Вже тільки після служби в армії, ставши цілком дорослим, я звернувся до протоієрея Іоанна Догмата, який жив тоді в Луцьку, допомогти мені в моєму намірі. Не скажу, що вдома сприйняли позитивно, але з поміччю Божою все збулося, як бажалось. Оскільки між Церквою і державою були не зовсім добрі відносини, доводилось все робити потайки, тому про моє бажання друзі і односельчани дізнались тоді, коли я став студентом семінарії

– Що найбільш запам'яталось під час навчання в Одесі?

Період мого навчання в Одеській духовній семінарії був одним із найкращих періодів мого життя. Найбільш пам’ятними для мене залишилися відносини між студентами і викладачами. Викладачі сприймали студентів як старші товариші, з якими можна було порадитись, отримати допомогу у вирішенні якихось питань. Це зближувало студентів з викладачами. Добрий приклад в цьому подавав ректор семінарії архімандрит Агатангел нині митрополит Одеський і Ізмаїльський. Добрі відносини ставали добрим підґрунтям у відносинах між самими вихованцями духовної школи.

– Після закінчення ОДС Ви вступаєте до Московської духовної академії. Що можете розказати про чотири проведених роки в стінах МДА?

В Московську духовну академію я вступив у 1979 році. В той час Ректором духовної школи був нинішній Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир. Це унікальна людина, яка впливала на весь навчальний процес. Тому я вважаю, що три роки мого навчання, коли Його Блаженство був ректором, – це виняткові дні. Владика Володимир, не дивлячись на високий сан, високе становище, був завжди привітний і доступний для всіх. Студенти його любили, цінували й тішилися, що мають такого прекрасного ректора. Коди двері його кабінету були відкриті, значить Він в себе, і до нього можна було потрапити на прийом та вирішити свої питання. Московські духовні школи знаходились у Троїце-Сергієвій Лаврі, що не могло не відобразитись у нашому навчальні. Духовна атмосфера була досить високою. Студенти щоденно ходили поклонитись мощам преподобного Сергія Радонезького, і це накладало певний відбиток на духовний і моральний стан студентів. Його Блаженство, коли був на місці, щоденно ходив поклонятись мощам преподобного. Це був добрий приклад для нас. Крім того Лавра, якщо можна так сказати, була вітриною Руської Православної Церкви. Тут бували, особливо в дні пам’яті преподобного Сергія, визначні ієрархи нашої Церкви, високі зарубіжні гості. Багато визначних особистостей були гостями академії, зустрічались зі студентами, читали лекції, що суттєво розширювало наш світогляд.

– Чи відрізнялась атмосфера навчання, спілкування в академії від тієї, що була в Одеській семінарії?

В 1979 році до Московської духовної академії вступило п’ять випускників Одеської духовної семінарії, які по успішності в навчанні не тільки були рівні з місцевими студентами, але й в дечому навіть переважали. Це говорить про те, що рівень навчання в нашій духовній семінарії був досить високий. Але атмосфера відносин між викладачами і студентами академії була іншою. Тут відчувалась границя між студентом і викладачем, що, на мій погляд віддаляло один від одних. Крім того, рівень навчання в семінарії й академії суттєво відрізнявся. Навчання в академії – це не тільки поглиблені знання, але і аналіз та критика навчальних дисциплін. Певно тому, що МДА – специфічний навчальний заклад, де збираються і навчаються однодумці, атмосфера відносин завжди була братньою і дружньою. Особисто для мене як Одеська духовна семінарія, так і Московська духовна академія дали добрий фундамент для моєї майбутньої пастирської й архіпастирської діяльності.

– Після закінчення духовного закладу Ви несли послух іподиякона у єпископа Подільського Никанора (Юхімюка). Як би Ви охарактеризували особистість та діяльність цього ієрарха?

У Владики Никанора я разом з іншими «одеситами» був іподияконом тільки тоді, коли він був єпископом Подільським. Пізніше Владика Никанор певний час ніс церковний послух в Чеській Православній Церкві. Це був видний ієрарх, який старався зробити все можливе, щоб його служіння приносило якомога більше користі для Церкви. Я продовжував підтримувати зв’язки із Владикою, навіть коли він був закордоном. Необхідно сказати, що цей архіпастир зробив дуже багато для того, щоб добрі відносини між двома братніми Церквами були на висоті. Він залишив після себе на теренах Чехії і Словаччини добру пам'ять, свідченням того є те, що багато православного духовенства і мирян. відвідуючи Україну й досі приїздить на могилу Владики Никанора, який похоронений в Рівненській єпархії, щоби ще раз виразити йому свою повагу.

– В своєму житті Ви прийняли рішення дати обітницю безшлюбності. Як поставилися до цього вибору рідні та близькі Вам люди?

Коли я закінчив навчання в духовній академії, мені було вже 30 років. Я, певне, втратив той час, коли можна було одружуватись. Але скажу чесно, що саме під час навчання в Загорську у мене з’явилось бажання прийняти чернечий постриг. Я рахував, що принести більше користі для Церкви я зможу тоді, коли не буду зв’язаний сімейним життям. Спочатку я прийняв сан як целібат, а потім прийняв чернечий постриг. Природньо, що покійна мама поставилась до нього не дуже схвально. Я був у сім’ї один, а вона хотіла мати внуків. Пізніше вона змирилася з моїм вибором, але десь у глибині душі все ж рахувала, що я зробив неправильний вибір.

– З 1983 по 1990 Ви пройшли шлях від простого сільського священика до секретаря Волинсько-Луцької єпархії. Розкажіть про цей період пастирського служіння?

– Покійний Владика Даміан, після мого рукоположення в священики, призначив мене настоятелем Преображенського храму селища міського типу Стара Вижівка, що на Волині. Оскільки це Поліська зона, а я також із Полісся, то в спілкуванні з моїми парафіянами особливих проблем у мене не було. Я був серед своїх людей, які оточили мене турботою і любов’ю. Я, як умів, старався виконувати свій пастирський обов'язок на совість. Тому, певне, їхня пошана до мене допомагають мені й сьогодні. Адже в Старій Вижівці не проходить ні одної важливої події, на яку б мене не запрошували. Час, коли я був настоятелем церкви в Старій Вижівці. ще був важким, бо влада чинила на віруючих відповідний тиск. Під цим тиском був і сам настоятель. Тому інколи приходилось свідомо йти на порушення чинного законодавства, щоб задовольнити релігійні потреби своїх парафіян. Доводилось таємно хрестити, вінчати, і навіть інколи відспівувати покійника. Мені дуже приємно, що після того, як я залишив Стару Вижівку, і сьогодні, при зустрічах зі своїми минулими прихожанами, ми з радістю згадуємо ті непрості роки. Архієпископ Варлаам, який був тоді керуючим Волинсько-Рівненською єпархією, довгий час придивлявся до моєї пастирської діяльності, пропонував парафію поблизу Луцька, але мені було шкода залишати свою общину, в якій я чимало зробив як для храму, так і для самих прихожан. Але коли він викликав мене і майже приказному порядку запропонував мені посаду секретаря Волинсько-Рівненської єпархії, я змушений був погодитись.

– Як Ви поставилися до Вашого обрання на архієрейську кафедру?

Якщо чесно, то дуже боязно. Я рахував. що не маю ще достатнього досвіду – як життєвого, так і пастирського, щоб обіймати таку високу адміністративну посаду. Але в цьому була воля Божа і я покорився.

– Розкажіть про роки перебування на Волинській кафедрі?

– Я був хіротонісований в єпископа Волинського і Ровенського. На той час єпархія вже налічувала більше ніж сімсот парафій. Відкривались масово храми; була гостра потреба в священнослужителях. Тому мені і духовенству Луцького кафедрального собору приходилось добре працювати, щоб прискореними темпами підготувати бажаючих стати священниками на непростий шлях пастирського служіння. На моє щастя, рішенням Синоду Української Православної Церкви 10 квітня 1990 року Волинсько-Рівненську єпархію було розділено на дві самостійні. Я залишився керувати Волинською єпархією з титулом – єпископа Луцького і Волинського. Проблема із заміщенням парафій, які відроджуються стояла гостро, тому за два роки я висвятив сто шістнадцять кліриків. Радує те, що коли почались міжконфесійні проблеми, переважна більшість їх залишилась вірними Церкві і зараз вони продовжують достойно нести свій пастирський послух. Але проблема кадрів залишалась. Я прекрасно розумів, що все-таки майбутніх священників необхідно готувати більш досконало. Моїми клопотаннями була відроджена Луцька духовна семінарія, ректором якої мене було призначено. На той час в Луцьку ще проживало декілька досвідчених викладачів старої семінарії. Всі інші педагоги, молоді священики, самі вчились педагогічній праці. Приємно, що нинішній єпископ Шепетівський і Славутський Володимир був серед перших студентів відродженої духовної школи. Пізніше – через міжконфесійні чвари, які підтримувалися місцевою владою, мені довелося залишити Волинь, про що шкодую і сьогодні.

– Після Луцька Ви були направлені до Миколаєва. Охарактеризуйте цей відрізок вашого життя?

– В Миколаєві ніколи не було архієрейської кафедри, тому довелось починати все з нуля. В місті не було відповідного приміщення, транспорту, бракувало священників. Крім того, відносини з місцевою владою, яка з платформи комуністичної ідеології різко перейшла на національну, були вкрай тяжкими. Я все робив для того, щоб нормалізувати відношення, але явних результаті так і не досягнув. Прикладом цього може послужити хоча б такий факт, що коли із Одеси до Херсона через Миколаїв проїздив Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженніший Митрополит Володимир, я запросив Його відвідати нову кафедру. Нажаль на зустріч не прийшов жоден представник місцевої влади, хоча всі були завчасно поставлені до відома. Тільки, преса на запрошення прийняти участь в зустрічі відгукнулась, і, що дуже приємно, відгуки в газетах були всі позитивні. З духовенством та віруючими склались досить добрі відносини. Мені і до сьогодні приємно згадати один з моментів мого перебування на Миколаївщині – газета «Вечірній Миколаїв» провела опитування серед жителів, кого вони бачать людино, то увійшов до першої десятки і в підсумку зайняв сьоме місце. В цьому місті мені довелося бути всього десять місяців, але спогади про місто кораблів і його чудових жителів, не дивлячись на якісь негаразди, в мене залишились найприємніші.

– Не пробувши й року на Миколаївській кафедрі Синод УПЦ назначив Вас керуючи Сумською єпархією. Що цікавого розкажете про ці роки?

– Сумська кафедра, яку я займав після Миколаєва, була зовсім іншою. Тут церковне життя протікало в нормальному руслі. Відразу ж склались добрі відносини з Представником Президента в Сумській області, керівництвом обласної ради і міста Суми. З їхнього боку була постійна підтримка у вирішенні різних нагальних справ для єпархії. Це стосувалось будівництва будинку нового єпархіального управління. В місті є прекрасний кафедральний собор, в якому звершувати богослужіння – одне задоволення. Одним з моїх розпоряджень я встановив, щоб кожної неділі в соборі читались акафісти перед; чудотворними іконами Богоматері «Корсунська» і «Тихвинська».
Коли я отримав звістку про моє призначення на Рівненську єпархію, це засмутило як мене, так і духовенство і парафіян. Розлучення було тяжким для всіх. А в день мого прощання з сумчанами мене прийшов провести військовий оркестр. Тому я з певною гордістю і певним гумором говорю всім ще й сьогодні. що я – єдиний архієрей в Україні, якого паства провела з музикою. Для наступних сумських архієреїв цього зроблено вже не було.

– У 1995 році Вас призначили в Рівненську єпархію? З якими почуттями і настроєм Ви залишили Суми? З якими труднощами довелося зустрітись? Що вдалось зробити за майже 13 років перебування на Рівненщині?

– Рівненська кафедра була досить непростою; такою вона залишається й зараз. На сьогодні в нас відібрано і не повернуто ні кафедральний собор, ні будинок єпархіального управління. Тому Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир у своєму напутньому слові сказав мені: «Владико, буде тяжко, але прийміть це як волю Божу». Я сприйняв це призначення з надією на Бога і несу свій послух Православній Церкві вже 13 років. Спочатку було дуже тяжко, але духовенство і православні віруючі підтримували мене своїми молитвами. Віруючі люди знають, що Бог не в силі, а в правді, тому твердо стоять на канонічних позиціях, бережуть свою віру і охороняють свої храми. За тринадцять років мого перебування на Рівненщині ми втратили всього одну громаду, яка виявила бажання перейти в розкольнице УПЦ КП, але загальну кількість приходів вдалось набагато збільшити. Тепер у нас є громади, де раніше панували лише розкольники. Взяти хоча б місто Рівне, де було всього чотири громади УПЦ, а сьогодні їх уже десять, які регулярно проводять богослужіння. Для нашого міста це не мало, і зробити це було не просто. Місцева влада нам зовсім не допомагала, а в більшості просто ігнорувала. Мене, як архієрея, не запрошували на жодний із важливих заходів, які проводились у обласному центрі. Особливо труднощі з’явилися, коли губернатором регіону став Василь Червоній. Він офіційно заявив мені, що буде робити все можливе, «щоб Рівненщина була першою з областей, де не буде Московського Патріархату». На щастя, жодного храму він у нас так і не забрав. Але це давалось нелегко. Взяти хоча б місто Острог, де Воскресенську церкву ми захищали майже два роки, проводячи богослужіння в спеку та холод просто на вулиці і охороняючи храм від захоплення. Крім того, начальником департаменту із справах релігій в Рівненській області Василь Червоній призначив священика УПЦ КП. Про якусь нормалізацію у відносинах із владою годі було й говорити.

– В якому стані на сьогодні знаходяться державно-церковні відносини у регіоні?

– З призначенням губернатором Рівненщини Віктора Матчука ситуація церковного життя в єпархії стала виправлятися на краще. Тому, вже на сьогоднішній день ми маємо відносний спокій по всій території єпархії. Губернатор Віктор Матчук і голова обласної ради Олександр Данильчук з порозумінням відносяться до наших проблем і в міру можливостей стараються їх виправити. Враховуючи позитивні відносини з представниками державної влади, Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир удостоїв В. Матчука і О. Данильчука орденів святого рівноапостольного князя Володимира. Маємо надію, що якщо в нашій державі політична ситуація буде стабільною, то і в нас буде все добре.

– Якщо в загальному – як Ви сприймаєте прожитий Вами відрізок життя?

– Позитивно. Адже життя, то є дар Божий і необхідно ним дорожити, і за все дякувати Богу. В житті, як на довгій ниві, було і, певне, ще буде багато хороших і чуйних людей. Вони завжди приходили на поміч, коли виникали якісь проблеми. Тому за все, що мені в житті вдалося досягти я щиро завдячую Богу, духовенству, православним віруючим і щирим добрим друзям.
– Чи є якісь плани на майбутнє?

– В молитві Господній «Отче наш» ми просимо Бога, щоб Він благословив для нас день прийдешній. Тому особливих планів на майбутнє поки не будуємо. Життя саме ставить питання, які потрібно вирішувати. Основна мета мого служіння, як керуючого Рівненською єпархією. полягає в тому, щоб зберегти все в цілісності і, як буде воля Божа, то і примножити.


Бесіду провів Анатолій Чорногор
 
Категорія: Мои статьи | Додав: pruxod (29.07.2008)
Переглядів: 655 | Рейтинг: 4.7/3

Сайт створено у системі uCoz