Православна Здолбунівщина

Війна, яка в світовій історіографії має назву "Друга світова війна", а радянські історики назвали її "Велика Вітчизняна війна", в Ізраїлі позначається терміном "Шоа" - Катасрофа [11, с.3]. І це дійсно була катастрофа не лише єврейського народу, але й усього світу.

Напередодні 65-річчя подій, про які піде мова, не можна допустити, щоб злочини фашистів залишалися невідомими чи забутими. Тому наша розповідь - ствердження давно нам відомого, але актуального "Ніхто не забутий - ніщо не забуте".

Окупація Мізоча німецькими військами відбулася 27 червня 1941 року [8, с. 419]. О 10-тій в Мізоч увійшла німецька танкова колона [14].

Хоча хлібом-сіллю німців ніхто не зустрічав, націоналістичні сили містечка з радістю сприйняли таку новину. І це не дивно, зважаючи на ту політику, яку проводили більшовики. Та й пересічні люди спочатку не відчували ніякої агресії з боку солдат. Люди виходили з хат, з цікавістю дивилися на "нових визволителів". Дехто на їхні прохання виносив хліб, яйця, а взамін німці давали мило, цукерки, цукор. Дітвору висаджували на танки, фотографували, пригощали солодощами. Здавалось, то було справжнє визволення [14].

Незабаром з'явились і атрибути нового порядку: жандармерія, гестапо, станична управа.

На хвилі піднесення багато українців записалось у поліцію. Влада також лояльно ставилась до них: дозволили жовто-сині прапори, жовто-голубі нарукавні пов'язки, тризуби. Вже в середині липня в Мізоцькій поліції налічувалося 30 чоловік [12].

Вже потім німці прапори зняли і в поліції залишилось небагато націоналістів. А решту відправили у Рівне, де була створена Січ, і вони мали вести боротьбу з червоними партизанами.

Жандармерію в Мізочі очолив німецькмй офіцер Древе. На чолі гестапо був німець Райх, його заступником - фолькс дойч Гілле.

Польський офіцер, виходець з Гурбів, фольксдойч Гребер очолив мізоцьку шуцполіцію [10, с.155.].

Відразу слід зауважити, що багато українців в німецьких органах займали високі посади. Це і мізочани, і мешканці прилеглих до нього сіл. З етичних міркувань, ми не будемо називати прізвища цих людей.

Приблизно з середини літа 1943р. всі українці, що служили німцям, перейшли на бік УПА. А німці на їх місці сформували шуцкоманду з поляків, що повтікали в Мізоч із навколишніх сіл. У складі шуцкоманди було близько 300 чоловік [14].

Становлення окупаційного режиму супроводжувалося регламентацією життя людей, особливо євреїв. З наказу районного коменданта народної міліції¹⁾ міста Мізоч [2, арк. 44] дізнаємось, що всім особам наказувалось здати волосній команді тої ж таки народної міліції м. Мізоч радіоприймачі, велосипеди, друкарські машинки. Все це повинно бути зроблено протягом 3 днів (з 22 по 25 липня 1941р.).

Жителі міста не могли вільно пересуватись. Без дозволу волосної команди не можна було залишати місця свого мешкання. За невиконання вищеназваних наказів винні карались судом воєнного часу [7, с. 18]. Були й пункти, за невиконання яких відразу ж розстрілювали. Це наказ здати холодну та вогнепальну зброю протягом 24 годин всім особам "без різниці національності, які будуть допускати грабунки, напади".

Також були окремі вказівки євреям. Пункт 7 наказу відказував "жидівському населенню" від 14 років життя з 22 липня 1941р. носити на правій руці білі пов'язки з синіми шестикутними зірками [2, арк. 44]. А житель с. Стубло (поблизу Мізоча) Бідюк Володимир Маркович згадує, що євреїв заставляли носити позначки на спині. На випадок, якщо "мічені" будуть втікати, німецька куля повинна була поцілити прямо в серце. [15]. Також від 8 години вечора до 7 години ранку за німецьким часом євреям заборонялося виходити на вулицю. В разі невиконання - розстріл [2, арк. 44].

Дослідники говорять, що створення гетто¹⁾ на Рівненщині можна поділити на два етапи. Створення гетто в Мізочі відносять до першого (восени 1941- влітку 1942рр.) [9, с. 21].

Як відомо, з давніх часів у селищі проживали євреї, яких налічувалось близько двох тисяч. За розповідями очевидців, гетто розташовувалось з одного боку - там, де зараз автобусна станція, аптека, поліклініка, з другого - навпроти, де розміщені торгівельні об'єкти. Саме гетто розділяла дорога. Згодом нею гнали євреїв в останню подорож.

В гетто було зібрано 2 тисячі мізоцьких євреїв і ще стільки ж було зігнано з навколишніх сіл. А в самому гетто панував жорстокий режим. Місце суворо охоронялося міліцією. Не дозволялося ввозити харчі, був спровокований штучний голод. Німці користувались з цього і за найменші поступки євреям отримували від них дорогоцінності, золото [15].

Щоб не померти з голоду, євреї йшли на все. Одному з них вдалося договоритись з українцем, щоб той привів в гетто корову, щоб було що їсти. Мала бути щедра винагорода. Та коли це стало відомо німцям, вирок був один - смерть: одному і другому.

Смерть мала бути показовою. Німці зробили шибеницю і повісили єврея. Українцю повісили на шию таблицю з написом, щось на зразок "він зробив з євреями гешефт" ("він злигався з жидами"). І в такому вигляді його водили по всьому Мізочу. Але бідоласі пощастило, німці його не повісили і відпустили [15].

А 14 жовтня відбулися події, які дістали назву "Мізоцька трагедія". Нацисти почали "остаточно вирішувати єврейське питання". Мова йде про розстріл.

В той день природа подавала свої знаки. Осінній ранок був напрочуд тихий і теплий. За розповіддю очевидця, над сосновим лісом з'явилася зоря. Це здалось досить дивним - світить сонце і зійшла єдина зірочка. Стало зрозуміло, що станеться щось погане [11 с. 147-148].

Але ще до організованого розстрілу маємо підстави стверджувати, що багато євреїв знищили на місці. Про це дізнаємось з рядків щоденника дерманського ОУНівця, який фіксував події на папері [1, арк. 10]. Знаємо, що звали автора  Семеном, і в 1943 році йому мало виповнитися 20 років. Із запису, зробленого 7 вересня 1942 року, довідуємося, що саме в той день його призначено зв’язковим підрайонного проводу ОУН [17, с. 3]. До речі, він описує події 13-им, а не 14-им числом.

"Тринадцятого жовтня сорок другого року, це день, який на довгі роки пам'ятний, це страшний для тих, які загинули, велика катастрофа прийшла на один з арійських народів - жидів". Автор порівнює Мізоч з Рівним і з’ясовує різницю між ними. Пише, що в Рівному в більшості вдалося зігнати євреїв "до купи", бо ті не вірили в можливість масового розстрілу, а в Мізочі менше вдалося зігнати, а більше вбито на місці. Ще вночі було чути "голосне і часте співання крісів, а також тривожне співання бравнінгів". По селі вихором літала чутка "б'ють жидів в Мізочі".

В ніч з 13 на 14 жовтня 1942 року поліцаї оточили гетто. Слід визнати - оточення проходило і за участю українців. А вранці того ж дня з Рівного на автомашинах приїхала група німців (близько 25 чоловік). З сусідніх сіл зібрали поліцаїв і роздали їм додаткові боєкомплекти патронів [12].

Жителям гетто було оголошено, що їх сьогодні вагонами зі станції Мізоч відправляють в Німеччину на роботу. Для цього треба було зібратися на площі о 16 годині, взявши з собою всі речі та вдягнувши все нове (щоб потім їх забрали німці).

Отже, зібравши близько півтори тисячі чоловік, о 16 годині німці повели колону в напрямку залізничної станції. Попереду на мотоциклі з кулеметом їхав гестапівець Гілле, вся колона була оточена поліцаями з собаками, а в кінці на автомашинах їхали німці [5].

Коли євреї зрозуміли, що їх ведуть на страту, то почали викидати дорогі речі (золото, прикраси) з містка в р. Стубелку та на дорогу, аби тільки фашистам не дісталися. Попереду колони йшов рабин. Багато людей співчували нещасним. Деякі, що стояли обабіч дороги плакали й просили фашистів про помилування нещасних, та рабин сказав: "Не просіть і не плачте, що заслужили, те й маємо" [5]. Коли євреїв пригнали до рову, то одна жінка віддала німцеві коробочку з золотом. Той висипав золото в свою кишеню, а коробочку кинув на землю. Син єврейки підняв коробочку й почав з нею гратися. І тут фашист розстріляв матір. А коли хлопчина підбіг до вбитої матері, він розстріляв і його [11, с. 148].

Для характеристики подальших подій ми звернемось до офіційного документа "О зверствах, учиненными немецко-фашистскими оккупантами...", складеного 27 листопада 1944р. районною комісією з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх посібників [3, арк. 196]. Такі комісії створювались радянською владою (після визволення краю) в багатьох населених пунктах, де лютували фашисти, щоб розкрити злочинну суть їхньої діяльності.

Отже, повернемось до документу. З нього випливає, що за  наказом німців, євреї самі викопали собі могильну яму. Нібито для потреб Мізоцького цукрового заводу потрібно було викопати рів. Довжина такого рову була 50, ширина - 7, а глибина - 6 метрів. Розміщувався він в 300м від заводу. Саме в цьому рову і проводились вбивства [3, арк. 196].

Привівши колону до рову, німці наказали євреям роздягатись. За цим слідкував чех Густав Гілле. Крім того, він ще й фотографував. Невдовзі за 20м біля рову виросли 3 кучугури речей - окремо складали одяг, окремо взуття, окремо коштовності.

За документами, екзикуції проводились таким чином: німці підводили смертників групами до ями групами по 5-6 чоловік. Потім ставили їх на коліна з нахилом тіла вперед і розстрілювали [3, арк. 196].

Розправу почали з групи підлітків. Деякі полонені намагалися втекти, але відразу ж були скошені кулеметними чергами. Правда, одному єврею пощастило вибратись з лабет смерті. Бачачи, що ось-ось має прийти кінець, він вирвався з колони і побіг в напрямку р. Стубелки [15]. По ньому стріляли три рази, але щасливчику вдалося врятуватись в зарослях річки. Загалом знищення тривало до 2-ої години ночі.

Тут можна простежити німецьку педантичність та раціоналізм. Німці економили навіть на смерті, чи то пак на патронах. За розповідями очевидців [15], при розстрілі брали відразу двох чоловік і ставили поряд. Одна куля призначалась для двох чоловік. Одному з них стріляли в потилицю, куля проходила наскрізь і летіла в другу жертву. Часто-густо друга жертва не була вбита, а тільки поранена. Але це не хвилювало вбивць - всі тіла скидали в рів. Після розстрілу тіла закидали землею, яка ще кілька днів ворушилась.

Об 11 годині наступного дня почався другий етап знищення. На цей раз на площу зігнали близько 800 євреїв і знову повели до місця знищення, яке тривало до глибокої ночі. Мізоцька трагедія тривала 6 днів. Найбільше лютував гестапівець Гілле, якому під час розстрілу поліцаї не встигали перезаряджати автомат [12].

Але на цьому вбивства не закінчилися. В кар’єрі біля с. Залісся сховалося близько 100 чоловік. За донесенням одного з поліцаїв туди приїхала група фашистів і всіх їх знищила.

Вищезгадана районна комісія зробила висновок, що від рук фашистських окупантів в жовтні 1942 року загинуло близько 4 тисяч чоловік. Одяг і відібрані речі повивозили в Німеччину.

Щодо кількості загиблих, то тут можливі варіанти. В нас є різні джерела щодо кількості жертв в Мізочі, але ці дані потребують подальшого дослідження.

Загальноприйнятою цифрою жертв мізоцької трагедії вважали 3500 - "до чотирьох тисяч осіб". Такі дані подають нам радянські джерела (зокрема і "Історія міст і сіл…").

Книга Пам'яті, що видана в Тель-Авіві під редакцією Опера-Бен-Уні в 1961р. за 1941р., оперує цифрою в 1350 людей, а за 1942р - рік розстрілу! - лише 40, тобто всього 1390 чоловік [4].

У Книзі Скорботи України Рівненської обл. ми нарахували 1543 загиблих по Мізоцькій селищній раді, з них 85 українців і 1 росіянин, тобто 1457 євреїв (6, с. 242-336). Отже, як ми бачимо, існують різні цифри жертв трагедії.

Але повернемось до гетто. Стверджують, ніби-то там вибухнуло повстання [9 с.26]. Хоча воно не досліджене і нічого про нього сказати не можемо.

Водночас широкого розмаху набула пожежа. Щоб не дістатись фашистам-катам, євреї самі підпалили гетто. Там вони сім'ями кидались в пожежу і згоряли, внаслідок чого загинуло 200 чоловік [3, арк. 196].

Досить багато про пожежу ми дізнаємось зі щоденника ОУНівця, жителя с. Дермань. Він пише, що вже в 9 годин в Мізоч були викликані пожежники. Коли автор рядків сам побував на місці подій, він побачив клубки чорного диму. Пожар все більше набирав сили. Все місто закривала чорна хмара диму.

Цитуємо: "Жиди в останній час свого життя побачили хоч один посмертний вихід. Почали палити місто.

Пожежа розпочалася з західної сторони, звідки віяв вітер... Згоріла й синагога, сама підпора їхньої віри, куток, де днями і ночами чути голосне моління жидів" [1, арк. 10].

Побачивши таке, автор порівнює Мізоч з взяттям Наполеоном Москви: Читаємо: "Дивлюся, і відразу мені привидилася картина, коли Наполеон приступив під Москву, а кацапи втекли і зоставили весь великий город. Хоч це ж містечко, але, глянувши на картину "Горит Москва" здається, що це якраз те саме…" [1].

Після пожежі мусимо констатувати факт мародерства. "Не одна баба вмивається потом, несучи на плечах хуру різного жидівського шмаття. Так. В пеклі, де конають жиди, хлисткий бачить рай…". [1, арк. 10].

Ще одна цікава деталь щоденника, на яку не можна не звернути уваги. Це ставлення ОУНівця щодо жахливих подій. А воно, м'яко кажучи, не було прихильним до єврейства. Протягом всього щоденника проходить нитка нетолерантного ставлення до них. Коли автор побачив на дорозі єврейку з дитиною, він хотів її вбити, але не було кріса. Але, побачивши по дорозі шуцмана, він показав йому її. Вони її наздогнали і шуцман "тоді ударив два рази люхвом в грудь і вона впала, а тоді звився три рази димок над її головою...". Над річкою було видно порозкидані трупи. А якщо і "вибіжить з схованки жид, так його положать".

Цікаво, що німці використовували ворожість українців та євреїв в своїх цілях. Так, читаємо: "Хоч це ж не з нашої сторони, розпорядок від німців, проте вони не б'ють, лише заставляють українців-шуцманів. А українець вже благав того багато років, щоб вилити своє завзяття в душі ворогів-жидів. Настав той час, застачив огонь розплати, українці показують свою завзятість на жидах".

"На все прийшов, прийшов кінець. Настала розправа над ворогом Європи, але ще не на всіх".

"Йдем понад річкою берегами. Підходимо до містка, до краю міста. Лежить над річкою страшний, закривавлений труп жидівки. Боса, одяг весь окривавлений. Відкинувши руки в сторону, лицем припала до самої землі. Жахлива картина кидається в очі, та скип'ятіла кров заставляє здригатися. Але зломлюєш вагання і знову з погордя дивишся наче, як (на) переможених".

Рядки свідчать самі за себе. Хоча націоналісти й боролися за свій народ, але на жаль не визнавали право на існування іншого.

Після масового розстрілу також проводились екзекуції над євреями, яким вдалося сховатись і яких розшукували, хоча таких було вже мало. Бідюк Володимир згадує двох своїх однокласників-євреїв, яких на його очах спіймали та повезли. Спаслась і одна єврейка з дитиною. Вона переховувалась на воловні, де складали сіно, поблизу цукрового заводу. Часто приходила до хати Бідюка Марка Кузьмовича, де їй помагали чим могли, підхарчовували. Але так було недовго - 2 тижні. Пастухи, що пасли худобу, викрили єврейку. Інформація просочилась і німці її забрали. [15]

Хоча в цілому ставлення німців в Мізочі до українців було позитивним, але страждали не лише євреї, а й ті, хто переховував бідолашних або просто перехожі. Так, за єврейку прийняли українку, вчительку математики Женю. Коли її вели на розстріл, вона просила людей знайти поляка Мірика Слюбського, який би посвідчив, що вона українка. Але його не було, поїхав у відрядження і її похоронили разом з євреями [15].

Та, як з’ясувалося пізніше, не всі мізоцькі євреї загинули від фашистських куль. Одиницям пощастило врятуватись від неминучої смерті. Серед врятованих була дівчинка-підліток - Софія Горштейн. Вона втекла до родини Слободюків, до своєї подруги-однокласниці - Марії. Соню переховували. Їй зробили криївку на горищі клуні, в сіні. Вночі вона приходила в хату. Якщо хтось ненароком заходив у хату, то Софія ховалася у великій шафі, що стояла в кутку. Одного разу зайшов поліцай з місцевих жителів, який натякнув про єврейку. Щоб не наражатися на небезпеку з боку окупантів, які час від часу робили обшуки, Сидір Слободюк направив Соню у село Верхів до своїх родичів. Там вона перебувала до визволення району від фашистів [5].

Після закінчення світової війни Софія Горштейн оселилась в Ізраїлі. Не забувши тих, кому завдячує життям, вона подала до інституту трагедії й героїзму Яд Вашем у Єрусалимі свідчення (Додаток). Завдяки цьому Марія Слободюк (Мосійчук) отримала міжнародне звання "Праведник народів світу" та була нагороджена медаллю Яд Вашем [16].

Наприкінці 50-их рр. (1956-1957рр.) на місці розстрілу почали знаходити викопані людські рештки (кістки, черепи). З'ясувалось, що знайшлися вандали, які шукали єврейські цінності (золоті зуби, прикраси, які ще зостались). Щоб припинити варварство, було вирішено на місце захоронення завозити землю, якої появилося вдосталь, коли цукровий завод чистив відстійники. Вивіз землі супроводжувався і в наступні роки.

На місце масового розстрілу в кінці 80-их років встановлений пам’ятний знак. Ті, хто вцілів, або чиї родичі спочивають там вічним сном, приїжджають відвідати це святе для них місце.

9 липня 1992 року вперше на могилу своїх рідних приїжджав Харольд Ідесіс, який постійно проживає в Південно-Африканській республіці. На початку серпня 1992р. Мізоч відвідала делегація жителів Ізраїлю та США [13]. Не припинилися відвідини і за теперішніх часів (літо 2006р.).

Часто приїжджі євреї розпитують в людей, що живуть поряд з "Сосниною", де саме поховані їхні пращури. Але на сьогодні рідко хто покаже саме місце розстрілу. Справа в тому, що сам пам'ятник загиблим поставлено не на місці розстрілу, а приблизно 300м ближче в сторону колишнього цукрового заводу, обабіч дороги. А в зоні розстрілу зараз розташовані людські поля. Влітку 2006р. ми спробували точно встановити місце розстрілу. В цьому нам допомагав очевидець тих подій Бідюк Володимир Маркович (1924р.н.). Якщо виявлене місце достовірне, то зараз воно обросло багаторічними травами, а довкола знаходяться людські поля. За розповіддями, інколи людям з урожаєм картоплі, дістаються кістки людей. Дуже соромно, але за 65 років від тих подій, Мізоцька селищна рада не спромоглася бодай обгородити місце розстрілу. Тому, коли приїжджають євреї, їм абстрактно махають рукою в напрямку рову, але не ведуть туди, або вказують на пам'ятник, який вже сьогодні соромно показувати. Ще в 2004р. він був відносно в нормальному стані. Доріжка до нього була викладена плиткою, а сам монумент був оточений ланцюжком. За два роки новітні варвари зуміли зняти стовпчики, ланцюжки та плитку біля пам'ятника, що він вже встиг обрости травою. Так що вже нічого не заважає людям прямо тут випасати худобу. Крім того, руйнується сам пам'ятник. Радянське будівництво дається взнаки. Зображення 3 євреїв, виконане з цементу (хоча таке враження, ніби робота виконувалась з піску), покололось, посипалось і частинами повідпадало. Тому зараз деяких частин зображуваних тіл немає.

Багато що в нашому суспільстві перетворилося у формалізм. Такі формалізми згадують один раз на рік, а потім забувають. Зокрема, на початку травня.

Колись німці знищували пам'ятники, щоб викорінити з пам'яті народу його минуле, адже відомо, що без минулого народ не може творити майбутнього. Війна закінчилась, але навіть зараз, в XXI столітті ставлення до пам'ятників не змінилось. Ми ще не навчились поважати своє минуле, культуру, звичаї, а отже - поважати себе.

Література:

1. ДАРО, ф. Р-30, оп .2, спр. 83, арк. 10-12.

Щоденник невідомого члена ОУН, мешканця Дерманя про знищення євреїв Мізоча та повстання в місцевому гетто.

2. ДАРО, ф. Р- 328. оп. 1, спр. 1139. Арк. 44.

Наказ районного коменданта м. Мізоча про примусову здачу радіоприймачів, велосипедів, друкарських машинок, а також заборону населенню залишати місце проживання та зостосування окупантами смертної кари.

3. ДАРО, ф. Р-534, оп. 1, спр. 3, арк. 196.

Акт Надзвичайної державної комісії зі встановлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у м Мізоч Рівненської області.

4. Мизоч - книга памяти. Под редакцией Опера Бен-Уни. Тель-Авив, 1961.

5. Кіндрат К. Зустріч через півстоліття. Як у Мізочі євреїв рятували.// Волинь. 1.06.2000., № 10.

6. Книга Скорботи України: Рівненська область: У 6т.- Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2003. У шести томах. Т.2: Демидівський, Дубровицький, Здолбунівський райони..- 2003.- 436 с.

7. Ровенщина в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941-1945: Документи і матеріали/ Редкол.: О. Г. Мартинова (голова) та ін.; Упоряд. Т. М. Павлова, Г. В. Сербіна, Н. Г, Скворцова та ін.- Львів: Каменяр, 1989.- 223с.

8. Німецько-фашистський режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. К, 1993.

9. Гон М. Голокост на Рівненщині (Документи і матеріали).- Дніпропетровськ: Центр "Ткума"; Запоріжжя: Прем'єр, 2004.- 120с.

10. Тищенко О. Гурби: квітень 1944-ого. Видання третє, зі змінами і доповненнями. Рівне, 2005.

11. Зубанич Ф. Посеред крику біди. Книга-колаж про українських "Праведників народів світу", - К. "Веселка", 2004. С.171.

12. Сергієнко М. Мізоцька трагедія.// Шлях Ілліча. 13. 02. 1986р.

13. Федорчук Ю. Трагедія.// Нове життя. 14. 09. 1992р.

14. Бабій С. Зі спогадів колишнього зв'язкового УПА, жителя сел. Мізоч Івана Бихальця.// Нове життя. 13.10.1993р.

15. Розповідь Бідюка Володимира Марковича, 1924р.н.

16. Розповідь Мосійчук Марії Сидорівни, 1927р.н.

17. Русин П. Лише догоряють останки.// Червоний прапор. 14.06.1991. № 113 (12430). с.3.